Напередодні весілля в хаті молодої роблять гільце (вільце, ільце); це звичайно буває рано в п'ятницю. Гільцем звуть маленьке деревце або велику зелену гілку (зимою беруть для цього шишконосні дерева), що зрубав у лісі сам молодий зі своїм дружком у благословенний час, до полудня. У гуцулів — це верховіття сосни з трьома колами гіллячок, завше у парному числі. Гільце втикають у хліб і оздоблюють його гусячим пір'ям, маленькими пучечками ріжних квіток, вівсом, калиною, вінкою, рутою тощо, позолочуваними горіхами, яблуками (символ родючости), кольоровими стрічками та запаленими свічками. Ставлять його на стіл у кутку навпроти образів. В більшості місцевостей гільце годиться лишати в хаті на ціле весілля. В Галичині його носять перед молодими під час усіх церемоній .
До приготування «священного дерева», що, очевидно, належить до дуже давнього релігійного культу, підходять з певною урочистістю, яка супроводить кожний акт шлюбного обряду. Дівочий хор просить спочатку Господа Бога та його святих, далі батька, матір та всіх присутніх на весіллі благословити приготовляти гільце. Батьки молодої перші починають це, навішуючи оздоби на вершку дерева, инші чіпляють далі, згори донизу, дотримуючи, щодо черги щаблів, порядку відповідно до споріднення та віку кожного. А в піснях дівочий хор вимагає од старостів, щоб вони подались до лісу, зрубали там велику сосну, принесли її до хати та поставили її на столі, застеленому скатіркою з мистецької тканини, на срібному блюді (Чуб., № 96). Друга пісня вимагає од бояр (приятелі молодого, що товаришать йому на весіллі), щоб вони, для кращого оздоблення гільця, подалися в подоріж до моря збирати золоте пір'я, що його згубила міфічна пташка, летючи над садом; збирати на жовтому піску золоті піра, що щука-риба там зоставила; податися до саду рвати там листя вінки, васильки та калину; принести півснопа вівса тощо (ісі. №№ 9, 99, 101, 122). В одній з пісень мала качечка пливе по дунаю, цебто по воді (бо ж «дунай» —дуже старе слав'янське слово, що тепер означає річку Дунай і що його корінь знаходимо в усіх назвах річок на півдні колишньої Російської Імперії: Дон, Донець, Дніпро, Дністер, Дунай,— заховало в народних піснях своє примітивне значення — вода), і збирає на дні золото для оздоблення гільця. Разом з цими піснями, що мають цілком ритуальний характер, співають ще й инших. В них оповідається про те, як молоду захопили хитрощами (куночка йшла порошенькою, мисливці пізнали її сліди та й вхопили її,— треба віддавати собакам лапку, а мисливцям — шкурку; Чуб., № 67). Далі, одна з пісень оповідає про те, як переконано дівчину втекти з батьківської хати (Іван грає на гуслі в саду, обвитому рутою,—рослина дівоцтва,— і переконує Марусю йти з ним до його матері; Чуб., № 68). Потім ще, як дівчина дає свою згоду і дозволяє себе взяти (Маруся ховається в саду й каже, що вона дістанеться тому, хто її знайде; ні батько, ні мати, ні брат не можуть її знайти,— Іван знайшов, взяв за руку та й повів її з собою; Чуб., № 76). В деяких инших піснях дівчата нагадують молодій, що вони її остерігали не ходити ранком до річки по воду (спогад про деревлян, які «умикали дівчат, як вони йшли по воду»), не спинятися та не слухати буркотіння голубів, не приймати подарунків од Івана, бо можливо, що в чужій родині їй не буде так добре, як у своїй (Чуб., № 171). З инших пісень видко, що молода сама вагається щодо шлюбу, вона має певні побоювання:
Ой ходила Марусенька по саду,
Та посадила сад-виноград до ряду,
Поливала го ситою.
(У старих індусів асвіни поливали землю водою, змішаною з медом, наче росою).
Просила батенька просьбою:
— Запирай, батеньку, ворітця,
Не пускай Івасенька молодця,
Бо приїде Івасенько з боярами
Та й витопче сад-виноград кониками. (Чуб., № 136).
Нарешті, в деяких инших піснях говориться про взаїмне кохання молодих, що дає привід до дуже поетичних порівнянь. Однак молода все-таки висловлює свій жаль, що вона мусить одмовитись од своєї дівочої волі; вона має цілком натуральні побоювання щодо своєї долі в новій родині, «що перебуває так далеко, за темними лісами, за глибокими водами, серед світу чужого» (Чуб., № 297).
У Великоросії пісні, що відповідають наведеним українським, мають цілком инший характер, як це ми побачимо нижче. Так само гільце там майже невідоме. Весільні пісні там мають назву «плачи» чи «голосіння» («вьпье»). І справді, вони не що инше, як «оплакування» молодої, начеб вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпука, це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині. В піснях говориться то про те, як її битиме чоловік, як її білі плечі будуть позначені слідами від батога; то як вона страждатиме, пригноблена від своєї свекрухи; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра (етнографи добре розуміють природу цих примхів); і єдине, чого просить молода у Господа Бога,— дати їй потрібні сили, щоб витримати «рабство таке гнітюче й тяжке».
В той самий час, як готують гільце, готують також і вінки. Ця маніпуляція йде так само в супроводі ритуальних закликів хору:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Барвінковий вінок ввіти.
(Чуб., № 94).
Вінки в обох молодих бувають звичайно барвінкові; в'ючи вінок, звичайно співають:
А вчора з вечора порошенька впала,
А в півночі дрібен дощик пішов,
А переді днем земля зілля забрала.
З чого ж ми будемо князеві вінець плести?
Ой є в городі хрещатий барвінок,
З того ми будемо князеві вінок плести.
(Чуб., № 93).
Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— це символ першого кохання та шлюбу. Тому-то на Україні його вживають для весільних вінків. З економічних міркувань весілля святкують найчастіше восени, а то й зимою, коли вже в землі забрано її зелену окрасу. В українській Галичині, у гуцулів, є два сорти барвінку: з одного роблять весільні вінки, з другого — вінки для мерців. Для молодої роблять вінок з першого сорту барвінку, мажуть його медом та додають кілька головок часнику, що має служити охороною проти уроків, а також кілька срібних грошин, що приносять щастя та охороняють також од урічливого ока. Коли починають плести вінок, всі присутні при цій церемонії жінки підходять і собі, щоб уплести до нього два листки барвінку. Поверхню цих листків зараз же позолочують. Готовий вінок кладуть на хліб, що має форму кола, і несуть його до батьків молодої, щоб вони поблагословили свою дочку на шлюб. Батьки беруть вінок і кладуть його на голову молодій, перед тим тричі торкнувшись вінком до її чола.
У бойків сам акт збирання барвінку став цілком окремою церемонією, що з неї починається цілий весільний ритуал. В супроводі музик сваха та дружка йдуть в садок, співаючи та несучи хліб з застромленим в його середину ножем та повішеним на ньому замком. Наколи біля хати молодої немає садка, ідуть до сусідів, і тоді беруть з собою ще горілку та хліб. Привітавши піснею сад, запитують у нього, які він має рослини. Сад одповідає, що в нього є три рослини: барвінок, часник та васильки. Барвінок, щоб сплести з нього вінок, часник, щоб його оздобити, та васильки, щоб ними заквітчати косу дівчини, як вона йтиме до церкви брати шлюб. Дружка рве багато барвінку, і після того ціла делегація одходить, співаючи та просячи сад, щоб він не жалував за зірваним барвінком, бо ж у нього зостається молода господиня, що поливатиме нові паростки. Вернувшись із саду, вони спиняються коло дверей, п'ють горілку, що нею їх частують, а потім кладуть нарваний барвінок на стіл, застелений скатіркою. Потім кладуть той хліб, що його носили в садок, у решето разом з ножем, застромленим у нього, та замком, причепленим зверху, до ножа прив'язують нитку з двох кінців і всіх присутніх запрошують причепити туди маленькі пучечки барвінку. Вся процедура відбувається в супроводі співу. Скінчивши вінки, надягають їх на двох молодих хлопців, що мають на головах шапки; найчастіше це дорослі брати молодої. Тим часом дружка та ще одна дівчина, кожна тримаючи хустку, влазять на лавку коло столу, а парубки стають перед ними серед хати; потім вони виконують певний танець, подібний до третьої фігури кадрилю, і після того церемонія скінчена.
Инші дівчата дістають вінки з рути та м'яти; молода співає:
Вийте, дівочки, собі й мені,
Собі звийте з рути з м'яти,
Мені звийте з барвіночку.
(Чуб., № 103).
Під час цієї роботи співають пісню:
Перед нашими воротами
Гуло, гуло два голубоньки;
Гули, гули, догували,
Як ми вінки довивали.
(Чуб., № 163).
А хор разом із тим нагадує молодій, що вона носитиме цей останній вінок (символ дівоцтва) тільки до вечора, що вже ввечері вона має повернути його дружкам.
Про релігійне преозначення в шлюбі говорить пісня:
А в суботу проти неділеньки
Розтворилося небо;
Швидко
Біля престола, Мати Христова Плете віночки, стоя;
Що з шавлієньки,
То молодому Івану,
А що з червоної рожі,
То молодій Марусі.
(Чуб., № 138).
Звичай вінків, що є дуже давній та поширений серед усіх арійських народів, а також і серед народів раси семітської , існував на Україні вже в часи передісторичні як атрибут соняшного культу весни, що можна бачити з купальських пісень, а особливо з шлюбних обрядів. Як свідчить Боплан, звичай вінків на Укра'іні був значно більше поширений та ріжноманітніший в середині XVII ст., ніж тепер. Цей автор каже, що за його часів усім молодим особам, які мали доручення запрошувати на весілля, давали на ознаку цієї місії вінок з квітів, що його вішали на руку. Молода, йдучи до церкви, також мала вінок.
Коли гільце та вінки готові, молода з своїми дружками іде на село запрошувати на весілля, а хор, як це вже він робив і раніше, просить на це в батьків благословення. Староста звертається до батьків, прохаючи згаданого благословення, і після того співає:
Марусю мати родила,
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
На село виряжала.
(Чуб., № 179—180).
Виходячи з дружками з дому, молода мусить конче іти в напрямі сонця, хоч потім вона може й змінити цей напрям. Ідучи улицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень, в яких говориться про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика та до пана і дарують кожному хліб спеціяльної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини,— можливо, останній спогад про певні права, що колись належали панам та жерцям і що їх замінено, як кажуть, за князювання св. Ольги викупом грішми, але які існували й потім (принаймні у панів, майже до самої епохи визволення кріпаків у Росії р. 1861).
Одночасно молодий так само ходить по селі в супроводі своїх товаришів та рідні і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж немає тої урочистости і не має хору. Трапляється, що молода з своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; тоді з обох боків вкорочують ходи, молоді наближаються один до одного й цілуються. Коли на той самий день припадає кілька весіль і коли зустрінуться дві молоді, вони роблять те саме: вітають одна одну та цілуються. Навіть при зустрічі молодого та молодої з ріжних пар вони не відступають од цього ритуалу; останніми часами в цьому випадку, однак, звичаю уже не дотримують.
Таким способом запрошують всіх осіб, що їх бажають мати присутніми на весіллі. В малих селах не минають ні одної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Молода спочатку низько кланяється кожному присутньому, не виключаючи навіть малих дітей. Иноді вона кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім вона дає голові родини шишку (малий хлібець, у формі соснової шишки), що вона її принесла з собою, і говорить до нього такими словами: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» тощо. За часів Боплана особи, що їх посилали молодий та молода просити на весілля, повинні були говорити, тримаючи палицю в руках.
Перед одходом молодої з хати їй дають дарунки, звичайно шматки полотна, рушники, курку чи хліб, що їх забирають дружки молодої, що з нею ходять. До того їй додають трохи дрібних грошей, щоб вона мала «на підківки до своїх чобітків». Коли в родині є дівчина, вона пристає до кортежу, як тільки її запросять, і таким способом кортеж стає все численніший. Переходячи біля шинку, заходять туди й купують горілки на гроші, що молода дістала «на підківки до своїх чобітків».
Після того, як обійдуть всі хати і всіх запросять, молода вертається додому, незмінно в супроводі своїх дружок. В хаті, чекаючи на неї, починають лаштувати посад, цебто почесне місце, що про нього ми вже згадували. Підійшовши до дверей хати, дівчата звертаються до матері молодої, бажаючи їй доброго вечора; потім, увесь час співаючи, оповідають їй, що вони вже повернулись, і питаються, чи сіни й хата заметені, чи столи застелені вже скатірками (Чуб., № 235). Вони пропонують їй порізати китайку, щоб позастилати столи та лавки (Чуб., № 231). Їм одповідають з хати, що хата заметена, що все готово, і дякують їм за те, що вони так гарно виконали свою місію, та вихваляють їх за це. Після того дівчата приводять старосту,
і хор просить у нього благословення, щоб увійти до хати. Староста тричі їх благословляє, потім так само своєю палицею тричі хрестить двері, що стоять увесь час одчинені; після цього всі входять до хати. Молода низько кланяється своїм батькам, стаючи навколішки та схиляючись до самої землі. Потім староста, ведучи молоду за хустину, тричі обходить з нею навколо стола і після того садовить її на посад. У гуцулів сам батько молодої веде її на посад, але робить це таким способом, що молода іде по землі, а сам він іде по лавках, що стоять коло стола. Знову починають їсти та співати пісень; з цих пісень визначається пісня, що її співають у тому випадку, коли батько молодої вмер, а тому, звичайно, не може бути присутнім на весіллі дочки. Пісня ця повна поезії, її красу можна прирівняти до найкращих уривків з «Слова о полку Ігоревім»:
Знати Марисейку,
Знати сиротойку,
Що на посаг засідає;
А єй віночок
Все з фіялочок
Порошком перепадає.
А єй батейко
Перед милим богом служить,
Яснов свічечков горить,
Милому ся богу молить:
Пусти ж мене, боженьку,
З чорнов хмаров на село,
З дрібним дощем на землю,
З ясним сонцем віконцем:
Най я ся подивлю
На своє дитятко,
Хто му справить весилейко.
Справляють йому люде,
Жаль батейкові буде.
(Чуб., № 283).
Після цих слів до хати-входить молодий, і його уподоблюють сонцю:
Колесом сонечко на гору йде,
Колесом яснеє на гору йде,
Полком молодий на посаг іде.
(Чуб., № 240).
Він входить у хату, «як ясний місяць». Його оточують бояре і цілий його кортеж, що складається з його рідні, з инших запрошених гостей, а також і музиків. Його прихід вітають піснею, що в ній його уподоблюють воякові, що йде брати свою молоду силоміць.
Скриплять-риплять воротечка тисовиї,
Іржуть, іржуть кониченьки ворониї.
Сховай мене, моя матінко, у комору,
Щоб не взяли сії гостеньки із собою.
«Не з тим вони, моя донечко, приїхали,
Щоб без тебе, моя донечко, поїхали».
(Чуб., № 341).
Сестра молодого, що йде за ним у поїзді, має маленький пучечок квіток, а серед них горить три свічки. Надійшовши до хати молодої, вона спиняється перед порогом сіней; назустріч їй виходить мати молодої, тримаючи також у руці засвічену свічку. Обидві вони стають правою ногою на поріг та цілуються, а після того мати запрошує всіх, що прибули, увійти до хати. Тоді цілий поїзд входить до хати, але молодий та його товариші не здіймають шапок,— річ недопустима на Україні (це вважається звичайно за найбільшу неввічливість). Потім молодий іде на посад, не чекаючи, поки його запросять, і не здіймаючи й тепер своєї смушкової шапки. Хор у цей час просить присутніх розступитись і дати місце «місяцю коло ясної зірочки». Мати молодої частує всіх нових гостей горілкою та дарує вишивані хустки всім родичам молодого. Після цього старша дружка просить у старости благословення «пришити молодому на шапку квітку». Діставши благословення, вона бере в жениха шапку та пришиває до неї маленький віночок, взявши його в молодої; в деяких місцевостях цей вінок цілком подібний до вінка молодої. Тоді старший боярин вдягає на жениха свою шапку, щоб той не був з непокритою головою. Тим часом хор увесь час співає пісні, де говориться, що «прийшла швачка із Київа, чи зі Львова, пришити вінок золотою голкою, шовковою ниткою до шапки бобрової». Скінчивши своє діло, старша дружка вдягає собі шапку молодого і, ставши в шапці на лавку, каже, співаючи в супроводі хору, що не віддасть цієї шапки, хіба що дістане пристойне викупне. Дружко, також співаючи, пропонує їй чарку меду, але вона категорично відмовляється. Два хори починають торгуватись, і це триває досить довго. Співаючи ріжні пісні та висміюючи своїх супротивників, вони кінчають тим, що погоджуються, і тоді дружко, заплативши викупне, дістає шапку, оздоблену вінком, і вдягає її на голову молодому. Потім хор дівчат звертається до господарів хати, просячи ставити вечерю, а щоб примусити до того, лякає їх, оповідаючи про ведмедя, що лежить на печі, простягши лапи догори, й хоче зжерти жінку, яка й досі не дає їм їсти. Ставлять вечерю, і її зустрічають веселими співами. Часто пісні, які супроводять кожну страву і які співаються ніби для того, щоб після одної страви давали ще й инші,— дуже жартовливі, а часом навіть зовсім непристойні. Після вечері виводять молоду з-за столу, знов з тими самими церемоніями, а саме — вона мусить триматись за кінець хустини. У гуцулів, в Галичині, самі батьки водять молоду таким способом, що батько тримає її за праву руку, а мати за ліву; всі присутні йдуть за ними, тримаючись за руки, і так всі обходять навколо столу. Обходячи, молода спиняється біля кожного кута стола, де лежить хліб, кланяється і цілує його. Потім ціле весілля виходить з хати в тому самому порядку у двір, і на дворі, починаючи з батька, всі по черзі танцюють з молодою . Молодий, як то буде видно далі, не сміє бути при цьому обрядові.
Танці тривають цілу ніч. Нарешті всі розходяться, крім молодого, що, як і попередньої ночі, зостається спати з молодою.
У гуцулів так само пришивають вінок до шапки молодого, але роблять це в його хаті, дотримуючи всіх тих самих обрядів, і не забувають також вплести головку часнику, що охороняє проти чарів, тощо. Під час цієї церемонії молодий сидить за столом у шапці. Явна річ, що тут маємо деформацію примітивного обряду, що у даному випадку не має жадної рації; можливо, однак, що це просто помилка автора, який повідомляє про цей факт
