Инші дівчата дістають вінки з рути та м'яти; молода співає:
Вийте, дівочки, собі й мені,
Собі звийте з рути з м'яти,
Мені звийте з барвіночку.
(Чуб., № 103).
Під час цієї роботи співають пісню:
Перед нашими воротами
Гуло, гуло два голубоньки;
Гули, гули, догували,
Як ми вінки довивали.
(Чуб., № 163).
А хор разом із тим нагадує молодій, що вона носитиме цей останній вінок (символ дівоцтва) тільки до вечора, що вже ввечері вона має повернути його дружкам.
Про релігійне преозначення в шлюбі говорить пісня:
А в суботу проти неділеньки
Розтворилося небо;
Швидко
Біля престола, Мати Христова Плете віночки, стоя;
Що з шавлієньки,
То молодому Івану,
А що з червоної рожі,
То молодій Марусі.
(Чуб., № 138).
Звичай вінків, що є дуже давній та поширений серед усіх арійських народів, а також і серед народів раси семітської , існував на Україні вже в часи передісторичні як атрибут соняшного культу весни, що можна бачити з купальських пісень, а особливо з шлюбних обрядів. Як свідчить Боплан, звичай вінків на Укра'іні був значно більше поширений та ріжноманітніший в середині XVII ст., ніж тепер. Цей автор каже, що за його часів усім молодим особам, які мали доручення запрошувати на весілля, давали на ознаку цієї місії вінок з квітів, що його вішали на руку. Молода, йдучи до церкви, також мала вінок.
Коли гільце та вінки готові, молода з своїми дружками іде на село запрошувати на весілля, а хор, як це вже він робив і раніше, просить на це в батьків благословення. Староста звертається до батьків, прохаючи згаданого благословення, і після того співає:
Марусю мати родила,
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
На село виряжала.
(Чуб., № 179—180).
Виходячи з дружками з дому, молода мусить конче іти в напрямі сонця, хоч потім вона може й змінити цей напрям. Ідучи улицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень, в яких говориться про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика та до пана і дарують кожному хліб спеціяльної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини,— можливо, останній спогад про певні права, що колись належали панам та жерцям і що їх замінено, як кажуть, за князювання св. Ольги викупом грішми, але які існували й потім (принаймні у панів, майже до самої епохи визволення кріпаків у Росії р. 1861).
Одночасно молодий так само ходить по селі в супроводі своїх товаришів та рідні і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж немає тої урочистости і не має хору. Трапляється, що молода з своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; тоді з обох боків вкорочують ходи, молоді наближаються один до одного й цілуються. Коли на той самий день припадає кілька весіль і коли зустрінуться дві молоді, вони роблять те саме: вітають одна одну та цілуються. Навіть при зустрічі молодого та молодої з ріжних пар вони не відступають од цього ритуалу; останніми часами в цьому випадку, однак, звичаю уже не дотримують.
Таким способом запрошують всіх осіб, що їх бажають мати присутніми на весіллі. В малих селах не минають ні одної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Молода спочатку низько кланяється кожному присутньому, не виключаючи навіть малих дітей. Иноді вона кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім вона дає голові родини шишку (малий хлібець, у формі соснової шишки), що вона її принесла з собою, і говорить до нього такими словами: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» тощо. За часів Боплана особи, що їх посилали молодий та молода просити на весілля, повинні були говорити, тримаючи палицю в руках.
