У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав'яне "мали кожний свої звичаї, закони своїх предків, свої традиції та свої норови. Поляне мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, своїх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили її увечері, а другого дня приносили те, що дають за неї. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, їли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятичі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своїми батьками та своїми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игри поміж селами. Вони ходили на ці игрища, танцювали там, грали в чортівські игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох і трьох жінок".
Коли брати терміни цього літопису в буквальному їх розумінні, без тлумачення їх на користь якої-небудь теорії, та припускати можливе прибільшення там, де автор звертається з похвалою до своїх земляків, полян, то все-таки виступає з очевидною ясністю, що у деревлян на початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка полягає в соромливості, що її вони виявляють в присутності своїх невісток, а ці останні перед своїми шваграми, літописець зазначає з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазначає тільки їх звичку говорити безсоромні речі), ми маємо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохи звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та играх, що були, мабуть, також до певної міри шлюбною інституцією,- очевидно, в зв'язку з релігійним культом,- і були подібні до "сатанинських танців", які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу.
Сам літопис надає играм це значення, кажучи, що вони мали відношення до шлюбу: "вони не складали шлюбів, але були встановлені гри між селами". Це підтверджує инший текст з Переяславського літопису: "радимичі, вятичі та сіверяне... не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри поміж селами; серед танцю ставало відомим, яка жінка чи дівчина має плотське хотіння до парубків; там взаїмно дражнили один одному почуття і серце поглядами очей, оголенням певних частин тіла, грою пальців (par le jeu des doigts), обміном перстнів, обіймами та численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Одні закладали після того постійні зв'язки, а инших висміювали до самої смерти". Те саме ми знаходимо в пережитку цього звичаю, що недавно ще був у Тверській губернії, де в день Ярила (фалічне божество весни) дівчат посилали батьки брати участь у играх, аналогічних з играми старих слав'ян, з метою одруження.
Нарешті, поляне практикували вже в ту епоху купівлю дівчат, заховуючи шлюбні обряди, що полягали, мабуть, в тому, що жених не ходив по молоду, цебто не викрадав її силою (бо ж слово ходити завше вживалося в літописах в розумінні озброєної експедиції), але приводив її в супроводі своїх товаришів до своєї хати, без сумніву, після того, як були виконані певні релігійні церемонії в хаті молодої. Другого дня, мабуть, після того, як він мав докази її невинности, молодий посилав батькам своєї дружини умовлену ціну, не маючи, мабуть, змоги з'явитися особисто з причин, що їх пояснимо ми далі. Ми тлумачимо таким способом досить неясний вираз літопису, зважаючи на те, що Аль-Бекрі в своїх записках говорить про шлюбний дарунок, що його виплачує жених тестеві, а також на те, що слово віно, як це проаналізував проф. С. Соловйов, означало в ті часи ціну молодої. Тому ми й приймаємо Іпатовський текст, що каже за неї (pour elle), як правильніший, порівнюючи з Лаврентовським, де ми читаємо для неї (a elle), бо цей останній текст, звичайно, треба вважати за виправлення первісного тексту, виправлення, що його зробив який-небудь переписчик пізніших часів, коли з причини зміни звичаїв втрачене було вже реальне розуміння давнього тексту. Крім того, посилати посаг молодої на другий день після шлюбу, чи то взагалі після вселення молодої в хату чоловіка,- це звичай абсолютно тепер невідомий не , й тільки у слав ян, але й у якого-будь арійського народу . І им часом викуп, цебто плату за молоду, чи краще - за її дівоцтво (агарлик - agarlyk, чи право батька у болгарів), часто дають після того, як молодий вступить de facto в права чоловіка. Як ми це зараз побачимо, пережиток цього існує ще й нині у всіх слав'янських народів у більш-менш виразних формах. Другого дня після шлюбу висилають делегацію до матері молодої, щоб однести їй хліб та пляшку горілки (черевна чи блага ракія у болгарів), прикрашені червоними стрічками та калиною, що символізує невинність молодої; матеріяльні докази теж здебільшого долучаються.
