Вийшовши з церкви,— найчастіше малими бічними дверима, щоб їх не покидало щастя,— молоді йдуть кожний до своєї хати, або иноді їх обох провадять до хати молодої. В XVII столітті, як свідчить Боплан, молоду приводив додому найстарший з її родичів, тримаючи її за руку, а молодий ішов поруч з не. У гуцулів, виходячи з церкви, молодий б'є батогом молоду по спині та ще й тричі погрожує ним. Сам народ дає цьому звичаєві таке пояснення: коли молодий починає з того, що вдарить батогом молоду, то це для того, щоб потім її ніколи не бити. Після того молода розподіляє свій калач між старостами та всім своїм товариством. Молодий і собі робить те саме. Додому йдуть з великою помпою, иноді (зрештою, дуже рідко) в супроводі духовенства.
З-поміж численних пісень, що їх співає хор після повороту з церкви, зазначимо особливо ті, що виявляють певну іронію і щодо особи священика, і щодо самої релігійної одправи:
Та спасибі ж тобі, попоньку...
Не багато нас держав,
Не велику плату взяв,
Півшеста та копу Та
за русу косу...
Дали йому шеляжище,
А він думав, що рублище...
Задурились-мо попа, Як
доброго хлопа,— Ми редьки
накраяли, А він думав, що
таляри...
Ми по смітті ходили,
Черепки збирали,
Попові давали.
«Дякую тобі, мати, за те, що ти вродила мене такою гарною: попи задивлялися на мене, і дяки спиняли свої очі на мені,— і помилялись вони через те, читаючи в своїх книжках...» (Чуб., № 695, 696, 697).
Український народ побожний і релігійний, і тому цей жартовливий тон можна найкраще пояснити тою другорядною ролею, яку народ, відповідно до своїх поглядів, призначав релігійному шлюбному обрядові; йому він надавав тільки значення формальности, що її вимагає закон. Релігійний обряд не був сутнім для шлюбу, тому нема нічого дивного в тому, що його старались позбутись якнайшвидше та по змозі з меншими видатками. А все-таки свідомість, що церковний обряд робить шлюбний акт непорушним, хоч би тільки з юридичної точки погляду, дуже ясно відбилась у чудовій пісні:
Ой під лісом битая доріженька,
А серед лісу рублена криниченька,
Коло криниці червона калинонька;
Ой туди їхав Іванько з боярами;
Йому калина дорогу заступила.
Вийняв шабельку, став калину рубати,
Та стала йому калина промовляти:
Ой не для тебе ця калина сажена, Тільки для тебе Маруся наряжена.
Калина — символ молодої дорослої дівчини.
А в инших піснях говориться:
Ізсікли калиноньку, зрубали,
Уже нашу дівоньку звінчали...
Січана калинонька, січана,
]Вже ж наша Марусенька звінчана.
(Чуб., № 672, 676, 720).
Коли молоді наближаються вже до хати молодої, куди, як каже пісня, послано сокола, щоб сповістив про їхнє прибуття, батько й мати йдуть
назустріч поїздові, тримаючи в руках віко діжі, покрите скатіркою, а на ньому розкладено хліб, сіль та пляшки з горілкою. Молоді вітають їх і дістають од них благословення хлібом; але зараз же потім вертаються до напо-доблення ворожнечі, що начебто існує між ними. Це наподоблення можна, однак, пояснити инакше, і з більшою правдою, стародавнім звичаєм чинити лиття в честь землі. Батько молодої подає своєму зятеві чарку горілки; зять бере її, але, слухаючись хору, який перестерігає його, щоб не пив того, що дає йому ворог, та радить йому передати чарку бояринові, щоб той вилив її на гриву коневі,— передає справді чарку старшому бояринові, і той через плече виливає горілку на землю.
